Туман впав несподівано, і кроків за двадцять вже нічого не було видно. І тому Карл майже зіткнувся з тими, що йшли йому назустріч. Але встиг своєчасно пригнутися за сірими кущами, що росли понад колією. І бачив, як мимо нього пройшли двоє в зелених шинелях і з рушницями за плечима, а між ними – жіноча постать у куфайці і з білою хустиною на голові.
     Навіть мороз пройшов по шкірі: якби оце не встиг, то замели б теж. Прислухався – важкі кроки тих, у шинелях, згасли зразу ж, як тільки вони розтанули у тумані.
     Оце має бути зараз товарняк на південь, треба не прогавити, щоб скоріше вирватися звідси. І знову швидко заховався за кущами: ще двоє  у шинелях чимчикували у бік станції.
     – Хорошо, что мы ее поймали! Сейчас начальник уедет, и мы ее трахнем! — говорив один із них, не поспішаючи і смачно спльовуючи собі під ноги.
     Карл згадав оту маленьку жіночу постать, і йому стало шкода її. «От звірюки! Христа на них немає!»
     Йому треба ще проминути цей полустанок, за ним десь через кілометр починався підйом, – там потяг уповільнював свій хід і можна було скочити на нього. Карл добре знав ці місця, бо вже один раз вибирався з них, і головне зараз – не натрапити на патруль. Бо тоді від них не вирвешся, ще й застрелять.
     По колії йти небезпечно, можуть побачити від пристанційної будівлі, тому він звернув з неї і пішов, тримаючись якнайдалі від платформи, хоча там нікого не було видно.
     Туман заважав йому бачити, але одночасно і ховав його від неприємностей. Тому він несподівано для себе опинився біля сараю, який горбився на самому краю полустанка. Бачив, як біля дверей постояли ті, у шинелях, потім клацнули замком і неквапливо пішли до службового приміщення, двері якого синіли неподалік.
     Він почекав, поки за ними хряпнули двері, і хотів вже прослизнути повз, але згадав слова одного з них, і йому стало жаль ту, що десь там причаїлася у темряві. Обережно наблизився до сараю, побачив, що одна завіса теліпається на слабеньких гвіздках, витяг з кишені ножа і зколупнув її. Легенько прочинив двері і тихенько кинув у темряву:
     – Гей… виходь… швидко…
    У відповідь – напружене мовчання, і хтось там, у глибині сараю, схлипнув. Кожної хвилини могли з`явитися ті, у шинелях, і тому він гаряче знову зашепотів:
     – Давай… швидше…
     Із темряви висунулося заплакане обличчя дівчини, вона з острахом дивилась на незнайомця.
     – Пішли! – кинув він і хутко попрямував вбік від дверей.
     І знову туман розпростер над ними свої рятівні крила. Через десять кроків все розпливалося у білому молоці.
     – Швидше! – сказав він своїй супутниці, – зараз повинен бути товарняк, а ми ще не на місці. 
     Тільки коли вони вибралися на найвищу точку місцини, де потяг мимоволі сповільнював свій хід, він розглядів несподівану товаришку по мандрам. Років двадцять, не більше, великі блакитні очі нашорошено дивилися на нього, біла хустина, з-під якої вибивалось м`яке чорняве волосся…
     – Як тебе звати? – спитав Карл.
     – Маланкою… – відповіла дівчина.
     – О, – приємно був вражений Карл, – як мою маму… Мелані…
     За їхніми спинами десь загуркотів, засвистів потяг, наближаючись до них.
     – Коли він наблизиться, роби як я, – наказав він.
     Потяг несподівано винирнув із туману, і він ще встиг розібрати спереду паровоза червоні літери гасла: «Расстрелять бешеных собак империализма!» І коли повз нього прогуркотів мабуть вже десятий вагон, він, біжучі поруч, схопився за поручні, підтягнувся і вскочив на металевий щабель, обернувся, – дівчина бігла іззаду, спотикнулася, впала, підхопилася і розгублено дивилася, як він від`їджав…
     – О, майн Готт! – вихопилося у Карла, і він сплигнув назад. Не міг її залишити отут саму, бо загине.
     Вона винувато дивилася на нього:
     – Я… я… тебе підвела… треба було тобі їхати…
     – Нічого, – махнув він рукою, – я сам винен… треба було тебе не залишати самою…

     Він поліз за пазуху, витяг звідти хусточку, розвернув – там чорнів невеликий кавалок хліба, – обережно розламав надвоє і більшу половину простягнув дівчині: 
     – На, їж, підкріпляйся, бо зараз буде ще один потяг.
     Дівчина вдячно подивилася на нього, не їла вже, мабуть, цілу добу. Він витяг ножа, швиденько нарізав гілок, настелив на землі, посадив її на них, сам примостився поруч,–  їли, обережно надкушуючи хлібець, що швидко танув. Але голод відігнали.
     Подув вітерець, заганяючи туман у низини і відкриваючи їм красу зеленого лісу. Але вони цього не бачили. 
     – Ти як опинилася тут? – спитав її Карл.
     – Батьків розкуркулили і мене вивезли разом із ними, – зітхнула дівчина і додала: – Вони померли, і я вирішила тікати, бо загину отут…
     – Так, – важко зітхнув і собі, погоджуючись, – життя тут немає…
     Коли знову поряд сповільнював свою ходу потяг, він вже не відпустив її, а, схопивши міцно за спину, підсадив на щаблі, – вона швиденько переповзла у тамбур, а він втиснувся слідом за нею.
     Радісно блищали поруч її блакитні очі, він сам усміхався задоволено. Вирвалися на волю.
     Але волі на цій землі ніде не було.