Про це я здогадався випадково, коли працював над книгою «Подвиг за порогами». Вона готувалася до 70-річчя оборони Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників. Там йшла розповідь про те, що з 18 серпня по 3 жовтня 1941 р. керівникам оборони вдалося майже весь промисловий комплекс Запоріжжя вивезти вглиб країни.
Там я наштовхнувся на документ, в якому розповідається про те, що з «Дніпроспецсталі» вивезли навіть кілька ешелонів платформ із піском. Так дбайливо все вивозили! І тут в мене виникла думка: а людей?
Влітку-восени 1941 року в Україні протягом декількох днів близько 500 000 етнічних німців було депортовано до Сибіру і Казахстану. Тут вони змушені були перебувати в спецпоселеннях і працювати в трудовій армії. Майже третина з них загинула від голоду, сибірських морозів і важких умов життя. А тих, хто залишився в живих, у 1955 р. звільнив канцлер Німеччини Аденауер, коли приїхав до нас, вже за Хрущова, на перемовини.
Тобто, якщо влада вивезла усіх німців, то могла вивезти і усіх євреїв. Але цього вона не зробила, хоча знала, що буде з цими нещасними людьми. Фашисти їх потім майже усіх розстріляли. Зрозуміло, розстрілювали фашисти, але ж комуністи їх не врятували! А потім лили крокодилячі сльози над ними.
Коли я це зрозумів, то мені потрібно було знайти ще підтвердження моїх думок. І оце нещодавно я знайшов додатковий доказ того, що мої спостереження слушні. Мені потрапила до рук книга канадського історика українського походження Олександра Матли «Історичні нотатки» (Торонто, Видавництво «Гомін України», 1985 р., стор.304), де він підтверджує мій здогад.
Його збірник статей вийшов за кордонами радянської цензури, вона не змогла на нього впливати, і тому він написав те, що знав і відчував.
«Коли німецькі війська зайняли територію Польщі, хвилі євреїв з великих і малих міст разом з колишніми членами Комуністичної Партії Польщі почали поселюватися на землях, що їх окупувала Червона армія» (стор.248), – пише історик. Далі він продовжує: «Маючи директиви з «центру», чекісти з НКВД почали відразу прочищувати міста і села з підозріло-непевних елементів» (там само). І «Коли советські пограничники щільно замкнули кордон на Сяні і Бузі, то майже кожної ночі пливли трупи. Дуже часто зимою на льоду було видно трупи євреїв, що їх застрелили російсько-більшовицькі пограничники. Були й випадки, коли совєтські пограничники гнали євреїв зі свого боку і передавали німцям, як, мовляв, «їхніх людей» (там само), – пише Олександр Матла.
І потім додає, що були випадки, коли євреїв не приймали і повертали назад. Знали, чим може закінчитися їхнє повернення.
Ось так розважалися на кордоні енкавеесівці!
І далі автор пише про те, про що і я сьогодні здогадався: «Сотні тисяч євреїв залишено на українських, білоруських і балтицьких землях зовсім свідомо… Кремль добре знав про те, як гітлерівці «розв`язують» єврейське питання», (стор.249).
Ось так! Радянська влада все знала і нічого не зробила, коли почалася війна, щоб захистити беззахисних людей. І не кажіть мені, що був такий час, було не до цього. Краще згадайте платформи з піском у Запоріжжі.
Коли я почав готувати цей матеріал, то побачив, що точних цифр загиблих євреїв в окупації немає. Дійсно, встановити їх дуже важко, тому я буду приводити ті цифри, що я знайшов у різних виданнях.
В одних виданнях написано, що в Україні євреїв під час окупації загинуло 485 000, в інших – від 850 000 до 900 000. В Єрусалимському меморіалі Яд Вашем наведені такі дані, що на 22 червня 1941 року на територіях Радянського Союзу під окупацією нацистів залишилось 2,6 – 2,7 мільйона євреїв. Живими після війни залишилось не більше 100–120 тисяч євреїв.
У нас в Запоріжжі теж не можна встановити точну цифру. Під час окупації міста загинуло понад 20 000 євреїв. Прізвища загиблих не встановлені.
Бо в радянські часи ці цифри замовчувалися, влада не хотіла сказати людям, скільки євреїв загинуло на окупованій території, як вона же і досі не хоче сказати, скільки солдатів загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Можна тільки схилити голови перед пам`яттю наших земляків, які були убієнні фашистським режимом… І тільки додати, що сталінський режим нічого не зробив, щоб відвести від них зброю, яка вбила їх.
Вже у 1953 році в Ізраїлі був заснований Меморіал Яд Вашем – Голокосту Мученикам і Героям Пам`ять і Шана, в якому проводиться велика робота по ідентифікації всіх загиблих. Можна тільки схилити голову перед цією титанічною працею!
Українському народові теж треба слідувати нашим єврейським братам і створити музей, в якому були б зафіксовані прізвища усіх вбитих радянським режимом від 1917 року і до 1991 року.
В меморіалі Яд Вашем є зал, де викарбувані імена тих, хто рятував євреїв під час окупації. Таким людям присвоюється ім`я праведників народів світу, на івриті хасидей умот ха-олам. Серед них є і українці, які, незважаючи на загрозу смерті, рятували життя євреям.
Сьогодні у Яд Вашемі праведників народів світу з України є 2441 чоловік. Але, я думаю, що і тут точної цифри немає.
В Яд Вашемі є пам`ятник «Невідомому праведнику» і я думаю, що там біля нього невидимо знаходяться всі ті, хто під час війни зуміли зберегти хоча б по одній людській душі!
Бо, як кажуть представники єврейської громади, «до початку 90-х років взагалі не було можливості розшукувати в Радянському Союзі тих, хто рятував єврейське населення. В умовах прихованого радянського антисемітизму люди боялися слави захисників євреїв, тому до розпаду СРСР на теренах Союзу відшукали лише трохи більше 200 героїв».
Незважаючи на покарання смертю за допомогу євреям, багато українців, зокрема митрополит Андрій Шептицький (1865–1944) та родина головного командувача УПА Романа Шухевича (1907–1950) ховали і рятували євреїв. Один із керівників ОУН на Дніпропетровщині Федір Вовк став праведником народів світу.
А з вересня 1942 року по лютий 1943 рік Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг, якій у той час було сім років.
В спогадах Юрій, син Романа Шухевича, згадує, що на початку війни сім`я Шухевичів мешкала у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім`я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їхню старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 році, а молодша Ірина почала жити в сім`ї Шухевичів.
Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім`я українки Ірини Василівни Рижко. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.
Після арешту Наталії Шухевич гестапо в 1943 році Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що за 30 кілометрів від Львова, де Ірина і перебувала до кінця війни.
Прізвище Райхенберг міститься в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд Вашем в Єрусалимі.
Як зазначалося вище, не всім у радянські часи було присвоєно звання праведника народів світу. Наприклад, мати моєї дружини, Анастасія Михайлівна, перебуваючи з родичами в окупації в селі Рубанівка Великолепетиського району Херсонської області врятувала єврея, чоловіка років 30.
Він жив у їхній хаті всю окупацію, а в селі стояли німці, і якби хтось доніс, то вбили б і його і усіх, хто переховував. А це четверо дорослих і троє маленьких дітей. Серед них і моя майбутня дружина.
Та ніхто, слава Господу, не доніс, хоча в селі всі знали. І хоча офіційно це ніколи не було визнано, але мене тішить, що я майже двадцять років мешкав з людиною, яка тихо, спокійно, не висовуючись, робила свою справу: зберегла людське, неповторне, життя.
Бо, як написано на медалі, яку видають праведникам народів світу: «Той, хто рятує одну душу, наче рятує увесь світ». На івриті це так: «Коль іткаєм нефеш ехат кеілу кієм олам мале».

4.12.2013 р.