Вітер подув у відкрите вікно, і сторінки книги, що лежала на підвіконні, швидко-швидко почали перегортатися. Коли б хтось уважно придивився до неї, то побачив би, що це «Божественна комедія» Данте. Отого знаменитого флорентійця, який шістсот років тому пустив у невідомий світ своє дитя.

Вітер ущух, і книга залишилась лежати саме на сторінці, яка вказувала дорогу в пекло. А день вже одійшов, і на потемнілому небі замайоріли дрібненькі зірочки, хоча як пройти кроків з десять далі, вони потьмянішали і кудись поділись.

Очі звикли до темряви, і тоді виступив звідкілясь чорний ліс, а поміж дерев звивалась якась срібна дорога. Якщо ступити з неї, то не побачиш її і заблукаєш у цьому царстві темноти.

Коли, здавалося, вже загубиться ця дорога, дерева розступилися, і виникла невеличка галявина, невідомо звідки світло падало на неї, висвічуючи те, що там знаходилось. Вірніше б сказати, того, що сидів за великим столом і уважно читав якісь папери, що лежали перед ним. Чолов`яга був в окулярах, у якомусь темно-синьому мундирі, золото виблискувало у нього в петлицях. Він уважно вичитував кожний папірець окремо, а потім червоним олівцем швидко угорі праворуч на листку ставив свій підпис.

Якщо підійти впритул до стола і зазирнути йому за плече, то можна побачити ці папірці. Там було фіалковими літерами виведено: «Засуджено такого-то до розстрілу…», «Засуджено таку-то до розстрілу…»

Людина за столом втомлено відсунула від себе документи, підняла на лоб окуляри, так і сиділа, відпочиваючи. В цей момент хтось ворухнувся біля чорної сосни, і на галявину вийшла жінка у довгій білій сукні, що підкреслювала її красиву фігуру. Вона йшла не сама, біля неї височіла чоловіча постать, трималися за руки, так і підійшли до столу.

– Дивись, милий, оце він і є. Я тобі про нього розповідала.

Якусь мить стояли і роздивлялись того, що сидів перед ними.

– Пршепрошем пана, – звернулась вона до чоловіка у мундирі. – Хотіла весь час вас спитати. Ви що, не могли не підписати мені смертний вирок? Воно ж неозброєним оком було видно, що слідчий все попридумував!

Людина насунула на ніс окуляри, холоднувато глянула крізь них на жінку і промовила:

– Не заважайте мені працювати. Тим більше, що я нічого змінити не можу. Як поляка ви мене повинні зрозуміти.

– Ви поляк? – посміхнулась жінка, і додала: – Польща вже давно він вас відмовилась.

Людина за столом відкинулась на стільці, хотіла ще щось сказати, але тут вийшли на галявину двоє в балахонах, попрямували до столу. Той, за столом, піднявся, заклав руки за спину і, супроводжуваний з обох сторін постатями, опустивши плечі, пішов з ними геть.

– На екзекуцію, – засміялась жінка, пояснюючи своєму супутникові те, що зараз відбувалося перед ними.

Вона пригадала, як була тоді головним зоотехніком у радгоспі, раптом стався падіж свиней, і керівництво радгоспу, щоб відвести від себе неприємності, все звернули на неї. Особливо старався директор, якийсь Іванов, його тільки призначили на цю посаду, і він все вислужувався перед начальством.

Її всього один раз допитали, вона заперечила всі звинувачення, але це не допомогло. Хоча отой, який зараз сидів за столом, і придумав тоді оту сумнозвісну формулу, що зізнання є царицею доказів. Але коли хотіли, то обходились і без цього.

Шкода було тільки дітей, особливо найменшенького, Олежка, усього три рочки йому. Вона зітхнула і подивилась на свого супутника. Він посміхався їй:

– Не бери дурне у голову. Тепер це не має ніякого значення.     

– Так-то воно так, – погодилась вона з ним, – але ж… – і зітхнула. 

Її тоді більше турбувало своє особисте життя: з першим чоловіком розвелася, залишилась дитина, і з другим чоловіком прийшлось розлучитися, оце ж від нього Олежка. Більше думала про те, чого це вона така невезуча? Все, здавалося, було – і врода, і освіта, і робота,–  а от щось не вийшло із родинним життям.

Навіть коли повели на розстріл, здогадалась, бо дали надіти білі тапочки, щоб не будили тюрму уночі. Останньою думкою було – може треба із чоловіками бути більш м`якою?

Супутник легенько обійняв її за плечі:

– Не переймайся, то просто тобі попалися такі чоловіки…

Вони повернулися і повільно пішли назад по тій сріблястій стежці, що мерехтіла перед ними у чорному лісі, по тій дорозі, по якій вже у свій час пройшли Вергілій із Данте.

9.09. 2000 р.