Шляхи твої незбагненні, Господи! Привів на світ цей дивний людину і повів за собою по тільки Тобі відомим дорогам, наче кажучи, що живи на світі та запам`ятовуй усе, що бачиш навкруги, хай лягає в твою душу, впадає у твоє око, –  прийде час, і воно все знадобиться тобі.

     Народився він десь на  Далекій Півночі, у Приморському краю, біля порту Находки, об`їздив разом із батьком, полковником Радянської Армії, усю країну, запам`ятовуючи все, що зустрічав на велелюдних шляхах життя, від Жовтого до Білого морів. А коли батько, демобілізувавшись, повернувся на свою батьківщину у Запоріжжя, то син отут закінчив школу, а потім і інститут індустріальний, почав спеціалізуватися на кафедрі кольорових металів.

     Після закінчення інституту по розподілу потрапив на Новокузнецький алюмінієвий завод, де і відробив три роки, там і поступив на очну аспірантуру, хоча саме на заводі для своєї дисертації «Дослідження кріоліто-глиноземних розплавів як електроліту алюмінієвих ванн» виконав усі практичні роботи, і тільки в інституті треба було оформити теоретичну базу.

     Після захисту дисертації став працювати завідуючим лабораторією в інституті абразивів і шліфування, а через деякий час і директором цього інституту. Працював добре, бо десь у 1993 році тодішній директор абразивного комбінату Олексій Миколайович Порада запропонував перейти до нього головним інженером.

     Виробництво складне, одне з найважчих у Запоріжжі. Сморід и сивий дим стоїть не тільки на території комбінату, але і у навколишніх вулицях, що прилягають до нього. Як виявляється, на жаль, відсутні надійні газоочисні установки у виробництві карбіду бору та карбіду кремнію.

     В таких умовах, здавалося б, нічого про інше не думаєш, прийшов додому, відпочив і знову на ранок у пекло. У багатьох так і було, але не в нашого героя, Олега Петровича Москаленка. Вийшовши на пенсію, він почав писати вірші. Більшість людей віддають свій вільний час дачі, рибалці, машині, якщо вона у нього є, робить ремонт у квартирі, який не міг роками зробити, коли працював. А тут – писати вірші!

     Я познайомився із Олегом Петровичем у кардіологічному відділенні  5-ї міської лікарні, куди потрапили майже одночасно. В одній із розмов, він сказав мені:

    – Буде час, подивіться мої вірші!

     Я погодився, мені це не важко, а, навпаки, приємно ознайомитися із творчістю гарної людини, хоча, відверто кажучи, нічого особливого  не чекав. І несподівано для себе занурився у чудовий світ російського срібного віку початку ХХ століття.

                                              Пурпурных облаков загадочная вязь

                                              Застыла в небе сказочным узором.

                                              И солнце, в воду трепетно садясь,

                                              Зависло нимбом над морским простором!

     Або ще:

                                             У кромки озера искрится утром лёд,

                                             А к полудню – как небыль исчезает.

                                             И запоздалых птиц на юг отлёт

                                             Мой слух прощальной музыкой ласкает.

     Просто дивуєшся,  звідки така тонка техніка побудови вірша, як у кращих майстрів срібного віку: Олександра Блока, Анни Ахматової, Максиміліана Волошина.

     Людина, яка все своє життя була у центрі виробничих процесів, вирішувала питання створення найкращих абразивів і зберегла свою душу, тонкий зір, відчуття прекрасного, закладене у нього ще з дитинства, коли він разом з батьками жив у глухих, десь розкинутих по усіх-усюдах, військових гарнізонах.

                                              Прохладно стало по ночам

                                               И бусинок росинок,

                                               Сверкая, падают к ногам

                                               Берёзок и осинок.

     Чудово! І одночасно несподівано. Мені особисто приємно, що випадково я наштовхнувся на такого гарного поета. І який же талановитий наш народ, здавалось б вже в повністю знищеній обставинами життя і часу атмосфері, маленькими крапельками творчості пробивається до людей оце незгасиме полум`я особистості і вразливості.

                                               Осенний мотив золотых, опадающих листьев

                                               Аккордами грусти о лете ушедшем шуршит.

                                               В душе успокоились страсти, и чувства, и мысли,

                                               И время вприпрыжку бежать от меня не спешит.

     Обставини склалися так, що тільки зараз ми можемо розгледіти силует поета та його творчість, приховану раніше від людей і  часу, але від цього вона стає не менш цікавою.

     Отож, зустрічайте поета!

                                               Шуршит о прошлом золотистый лист,

                                               На землю покрывалом опадая.

                                               Прохладен воздух, ароматен, чист,

                                               Что полной грудью я в себя вдыхаю…

                                               ………………………………………….

                                               Шуршит о прошлом золотистый лист…

 

     І ми теж зупинимося отут і з вдячністю і захопленням!

  

29.11.2010 р.