Над вигадкою слізьми я обіллюся...
shevchenko
– Чому це у вас в збірнику немає оповідань про робітничий клас? – закопилила губу дама у товстих рогових окулярах, критик.
Він перечепився об її несподіване запитання і застиг, не знаючи, що на нього відповісти.
– Ось-ось, – зраділа дама, – справжню річ без знання життя не створити! Отут ви праві!
– Отже, – сказав головуючий, – я не помилюся, якщо висловлю загальну думку: із збірником треба поки почекати. Не оброблений до кінця, треба доопрацювати, а сирі речі взагалі вилучити, щоб не заважали проходженню у видавництві…
Але він не почув, що сказав головуючий, перед ним м’яко пішла убік стіна кабінету, відкрилась міська вулиця, перехрестя, німецький патруль, перевірка документів у затриманих, серед них молодий хлопець у куфайці. Намагався піти непоміченим, не вийшло, документів з ним нема, ось так безглуздо попався, вийшов на хвилинку у крамницю за рогом – і все…
– Ви мене чуєте? – головуючий трусив його за плече. – Іване Семеновичу… Ваню… та не засмучуйся ти, їй Богу… надряпаєш кілька оповідань… на задану тематику…
Головуючий покрутив пальцем біля скроні, кажучи всім, хто залишився у кабінеті:
Останній раз глянув назад на прочинені двері, ет, ще б хвилинку… Із крамниці визирнув немолодий чоловік, продавець, з жалем провів його поглядом…
Що ж тоді сталося? Смеркало. До будинку з іншої сторони підійшла молода жінка. Біля дверей рвучко зупинилась, наче наштовхнулась на незриму перешкоду. Перелякано подивилася на трохи прочинені двері. Обережно простягнула руку, ширше їх відчинила. Увійшла…
Досить випробувати уяву. Швидше додому. Де чистий аркуш паперу? Зажди, не поспішай, зараз почуєш їхні голоси…
– Любий, ми з тобою не будемо розлучатися ніколи, куди ти, туди і я…
А його повели з собою…
Пізно увечері, коли всі в домі полягали спати, він піднявся від письмового столу, походив по кімнаті, задоволено розім’явся, здається, вийшло. Губами погоняв цигарку, що погасла, сірники забув на кухні, пішов туди.
І він зупинився, як вкопаний, от не знав, як закінчити оповідання!
