(Вихователю, педагогу, вчителю дитячого будинку с. Лебединка
Марії Власівні Воронянській ,
а, також, всім сиротам повоєнних років, присвячую).

Мої сирітські повоєнні …
На щастя й радість не рясні.
Які часи були тісні?..
Злиденні були і нужденні,
Одноманітні і буденні,
Та щирі були
і – натхнені !
Я часто бачу вас вві сні …

Я знову тут, мій рідний краю!..

Де серцю тую міць узяти
Щоби порив душі тримати?..
Ніхто не скаже…
Й я не знаю…
Думки сплелися…
Заридаю…
І вже з полегшенням згадаю
Про те,
Чому вже не бувати…

Над Ятранем* хатки біліли …
А, в теплім мареві, поля…
І вздовж дороги – тополя
Стрункими свічками стриміли
Й легенько листом лопотіли
Так, ніби піснь яку бриніли,
Ніким не збагнену.

А, я?..
Малий хлопчина
Без притулку!..
Один із тисяч.
Сирота …
Один, без мами … Вигляда
З-за рогу вулиці,
Мов вурка!
Чи хліба кине хтось, чи булку.
Оглянувшись, мерщій до шлунку
Відправлю похапцем.
Біда …

Біда над нами чатувала …
Дарма, що скінчилась
Війна.
На цій землі була ціна,
Яку вона ще вимагала.
Бо, не нажерлась.
Готувала
Кривавих оргій з діток малих
За їх допитливість.
Сповна!..

І - лютувала в тихім краї …
Бо полишила за собою
Для смерті і каліцтва зброю.
В долинах і степах, і в гаї,
Зеленій Брамі* – пам’ятаю.
Про це я вам розповідаю.

Труну несли ми за труною …

Дітей малих,
Малих сиріт …
Немало згинуло в ті роки,
Котрі були поодинокі.
Не знає те великий світ!
Не розповість їм жоден гід.

О, Боже, Боже, скільки літ
Вмістилось в пам’яті глибокій!..

Поміж ярами і степами,
Як намальована картинка,
Село велике - Лебединка* …
А ось і я …
І звісно - самі.
Крадуся боязно ярами,
Городом, парком і садами.
Худий, як трясця, як – жердинка …
В лахмітті тому, що дісталось
Від попередніх пацанів,
Таких же, як і я - «панів»!
Дісталось, а можливо – вкралось,
Можливо, в дитбудинку далось,
Не дуже те запам’яталось.
Та то дарма. Не треба слів …

Не в тому річ. Не в тому справа …

Було фортуною і щастям,
Як щось і десь вдавалось вкрасти.
Обвівши сторожів, облаву.
Тоді нам було - «чивотáло»*:
Поїсти досхочу, на славу,
Чогось поживного і в сласті …

Я згадую. Було давно …
В далекі повоєнні роки,
Всі наші необачні кроки:
Як вперто бились за «мандро»*,
За краще місце у кіно,
І за нажите барахло.

Дубасились в лице і в боки …

За зраду всім «робили темну»*,
Накинувши великий плед.
Від сну будив «велосипед»*
І «шкарбанами»* потаємно
Ми визначали суть проблемну,
Що зародилась в нас взаємно.

Життя було у нас не мед …

Дверима нам було вікно…
Туди завжди ми були вхожі.
Ну, а дахи були нам ложі,
З яких дивились на панно:
Живе, строкате полотно,
Задовольняючи нутро.
І все дразнили перехожих …

Ми на дахах відпочивали…
Там - недосяжні і великі!
«Ясир»* ділили на «партики»*,
Що перед тим ми десь украли.
По «фені скопом всі бодали»*
І разом всі «оркестром грали»*.

Галасували наче дикі …

Щоб нас настроїти на лад,
Бо не були ми еталоном,
Ті, вихователі-дракони,
Все «лікували» нас від вад.
В лінійку шикували, в ряд:
То різками «ласкали» зад,
То в злóбі - били нас ослоном!..
І лупцювали всіх до крóві!
За всі дитячі пустування
Завжди ми мали мордування,
За наші справи витворóві,
За те, що були гонорові,
За інші дії нездорові.

Таке вже було виховання …

За те і ми - не дуже вдячні …
Завжди не слухали порад.
Зі зла – курили самосад.
За їх потуги неудачні
Кривили пики недвозначно,
І матюкали їх пресмачно,
Та об’являли їм джихад …

Мабуть, ще довго ми б «бомжились» …

Раптово скінчилась «бузá»*.
Ми всі зігнулись, як лоза,
І враз усе те припинилось,
Що було - десь-то покотилось …
Як тільки Ви у нас з’явились.
Бо Ви наповнили пузá …

Не тільки їх, а й наші душі …

Добром і світлом, і теплом.
На бистрій течії веслом
Ви вигрібали на аркуші.
Серед суцільних хащ і глуші.
Життя вдихали в наші уші.

Від Бога були нам послом …

Я пам’ятаю той, у сквері …
Зелено-шовковий лужок.
Де, посадивши нас в кружок,
І в зовсім дружній атмосфері,
Спокійно, в лагідній манері
До світла відкривали двері:
Нам про життя вели урок …

Ми – хулігани й рецидиви …
Босяк і ледар, «обормот»
Вас слухали, відкривши рот,
І уплітали Ваше чтиво:
Всіх знань, понять велику силу,
Про різні невідомі дива,
Лікуючись від нечистот …

Наразі згадую ту днину …
Часи поразок, перемог,
Часи прозріння і тривог.
Як світла Ви несли лучину …

Своєю вдячностю данину
Я віддаю Вам всю глибúну.
Людина, вчитель, педагог!..


Ятрань* - річка на Кіровоградщині. Впадає в річку Синюху. Ятрань оспівана Т.Г. Шевченком.
Лебединка* - село, в якому знаходився дитячий будинок для безпритульних дітей. Також на Кіровоградщині.
Зелена Брама* - назва лісу на Кіровоградщині, де точилися запеклі бої.
На жаргоні безпритульних:
«Чивотало»* - дуже добре.
«Мандро»* - хліб.
«Робили темну»* - тому, хто провинився в спальні, серед темної ночі, накидали плед або одіяло і всі гуртом били.
«Велосипед»* - тому, хто спав і не хотів вставати між пальці ніг вставляли папірець і підпалювали. Рухи його ногами при цьому нагадували їзду на велосипеді.
«Ясир»* - вкрадене або здобуте.
«Партики»* - пайки, частки кожного із здобутого...
«Фені скопом всі бодали»* - балакали на своєму жаргоні.
«Оркестром грали»* - імітація гри духового оркестру.
Одні постійно повторюють: «Блин, блин …».
Другі : «Пів блина, пів блина …».
Треті: «Тумба, тумба…»
Четверті: «Іста, іста, іста драта …»
Пʹяті в такт: «Ростуть віники на бані, шевелить вона губами …»
Якщо всі будуть це промовляти розмірено і одночасно – враження таке, ніби грає духовий оркестр.
«Буза»* - творити непослух.