Ти наскрізь фатум серцем розчинив!…
Й душа заклякла, наче прокажена.
Вона тобі потрібна? Навіжена,
Із золотим волоссям ситих нив…

Та приголубив чудернацьким сном,
Неначе кленовим сиропом, наче дивом…
Дівча всміхалося й дивилося мрійливо,
Як доля розсипається бузком…

Тримай її, мов Всесвіт, за долонь…
Тримай крізь морок сивий, безпритульний
І не живи потай позаминулим,
Бо в пам’яті безжалісний полон:

Тебе прив’яже – ні, приб’є до днів,
Розчавить, ні – розірве на шматочки!…
Тримай її… бо в’януть дні дівочі
З ненависним дзюрчанням цвіркунів!…

02.01.11 р.